Ви мусите дозволити Javascript у вашому браузері для оптимальної роботи сайта і відображення розділів повністю.
Увійти Моя подорож
UaRuEn

Маленьке диво у Лаврі, або як ми хлопців у печери водили

08.02.2018
3048

Ця історія про те, як ми водили у Київо-Печерську Лавру своїх хлопців віком 9 років. Поштовхом до цього «паломництва» стала невгамовна дитяча жага до нових вражень – побувати у справжніх печерах. Печер зі сталактитами в Києві немає, але є відкриті для відвідування печери Національного заповідника Київо-Печерської Лаври. Крім того, це була нагода розповісти дітям про фундаментальні питання – що таке віра в Бога, ким були мешканці печер, і як на світі можуть з’являтися місця такої світлої сили, якою пронизана Лавра.

Ми розуміли, що лаврські печери – не просте місце, особливо для хлопців такого «грайливого» віку, тому максимально підготували їх до знайомства зі святинею, щоб запобігти неналежній поведінці під час перебування там. Тож подорож почали з розповіді про головне – про віру в Бога та про історію заснування Лаври, намагаючись зберегти баланс між необхідними фактами та цікавими легендами. Вони слухали коротку лекцію на такі основні теми: чому люди вірують та моляться; чому 960 років тому людина на ім’я Антоній вирішила піти від звичайного життя та оселилася у печері на пагорбі; як ідеї цієї людини стали близькими іншим людям настільки, що вони відкопали собі для життя інші печери поряд; як утворилися «ближні» та «дальні» печери; і, нарешті, як настав той час, коли в печерах стало тісно, бо послідовників віри (іноків) ставало все більше, і над печерами була побудована церква Успіння Святої Богородиці, а згодом виник чоловічий монастир, що отримав назву Печерський.

Найважчим завданням для нас було максимально цікаво та без зайвих переконань донести до дітей тільки світлі поняття, пов’язані з вірою, а також не передавати власне відношення до релігії, а сформувати в них своє бачення цього. Діти - відкриті створіння, не обмежені морально. Їхній розум ще не встиг взяти верх над душею, тому їхнє сприйняття таких місць, як Лавра, повинно бути більш тонким та повним – вони мали це відчути своєю душею – так ми сподівалися.

«Що є Бог?» – спитали ми дітей. «Це є весь наш світ.» – отримали відповідь. Що ж, непогано для початку…

Як, побувавши у Лаврі, не відвідати Успенський собор?

«Головна церква» – пояснили ми і купили на вході свічки.

«Свічечки ставляться біля образів святих, з проханням здоров’я тих людей, яких ти любиш понад усе.» – говорили ми. І отримали неочікуване дитяче питання у відповідь: «А можна попросити здоров’я для … тварини?» Гадаємо, що так! Будь-яке живе створіння заслуговує на Божу милість.

Далі діти дізналися про те, що ніхто насправді не знає реальну протяжність печер, деякі відомі історики стверджували, що вони тягнуться від Києво-Печерської лаври до Чернігова.
«У печерах зберігаються мощі святих – це муміфіковані останки глибоковіруючих людей, що жили там у давнину.» – розповідали ми на шляху у печери.

«Скелети?» – питали вони.

«Ні, не зовсім. Кістки разом із шкірою, що не зіпсувалась з часом, а всохла і залишилась у віках, так звана нетлінна плоть. Крім того, мощі володіють дивовижною силою – вони здатні зцілювати хвороби тих людей, що приходять та, торкаючись до них, просять собі здоров’я у молитвах.»

«І вони вилікують мій кашель?» – питають.

«Якщо ти прийдеш до них із вірою, щиро попросиш, то так, звичайно, вилікують!» – відповідаємо.

«Оооо, тож я спробую! А як промовляти молитву?» – питають.

«Просто подумки скажи своє прохання, і знай твердо, що воно здійсниться.»

У печери заходимо із запаленими свічками. Діти у захваті від такого ритуалу, тримають і бояться дихати, щоб не загасити. Тихо проходимо коридорами, діти мовчать, проникнуті атмосферою. Вказуємо на маленькі віконця у келіях добровільно замурованих затворників-аскетів, через які вони отримували їжу. Біля кожного такого віконця бачимо ікону святого ченця-затворника та табличку з його ім’ям. Розповідаємо, що, якщо протягом 3х днів аскет не торкався до їжі, то монахи розуміли, що він помер у своїй келії та замуровували віконце на 3 роки. Після того розкривали келію, щоб дослідити рештки. Здебільшого рештки аскета залишалися недоторканими тлінням, що вважалося дивом, і ця людина прирівнювалася до святих – святі мощі саме таких людей зберігаються зараз у лаврських печерах. Один з них – святий Ілля – той самий відомий казковий богатир Ілля Муромець.

Діти виходять з печер мовчазні і вражені. Питають: «А чому люди замуровували себе у келіях і залишали тільки одне віконце?» Питання важке, але ми до нього підготовлені: «Вони хотіли возз’єднатися з Богом, пізнати велику істину через відмову від бажань та потреб тіла . Для цього вони багато молилися. Вони вважали, що, наприклад, смачна їжа та розваги не дають змоги почути душу. Ці люди хотіли забути про своє тіло, хотіли направити усі думки до Бога та відкрити Йому свою душу та серце. Бо тільки душа знає шлях до Бога.»

Щоб відволікти дітей від важких роздумів про долю затворників, ми розповіли легенду про заховані у печерах скарби. Розповіли й про те, що багато людей, спраглих до легкої наживи, шукали ці скарби, і багато хто постраждав від пошуків. Хтось захворів, хтось загинув. Шукали скарби і групи археологів, але все марно. Навіть переконані атеїсти пізніше чесно визнавали ті дива, що траплялися з ними під час пошуків в печерах – на їхні голови зненацька починала литися вода, або раптово перед ними виникав вогняний стовп. Діти мовчки слухали, та ми бачили, що вони вірять кожному нашому слову і в їхніх очах світилась ще безліч запитань.

Наступною точкою нашої лаврської подорожі був неймовірний музей Мікромініатюр українського генія – Миколая Сядристого. Не тільки діти, а й ми у черговий раз були вражені роботами майстра. Після опитування, що з експонатів музею сподобалося найбільше, діти відзначили:

  • найменшу у світі книгу – «Кобзар» Тараса Шевченка, що була зшита павутинням, а у мікроскоп можна було прочитати рядки Заповіту;
  • макет корабля «Санта-Марія» завдовжки 3,85 мм, який складається із 256 золотих деталей;
  • ноти – фрагмент полонезу Огінського, що вигравіювані на скляній пелюстці хризантеми розміром 2х5 міліметри.

Важко уявити, як звичайна людина може зробити настільки маленькі речі. Отже, всі зійшлися на думці, що майстер таки був надзвичайною людиною. Задоволення було повним, але існувало ще дещо – не менш захопливе – і це була остання точка нашої подорожі.

Що це було? Звичайно, наверх, до стихії птахів – до неба! Піднятися на дзвіницю Лаври – колись найвищої точки Києва – це те, що обов’язково треба зробити, відвідавши Лавру. Сходами наверх – швидко подолали шлях, і одразу вразилися розмірами дзвонів, зазирнули у їх середину… «Уявляєте, як голосно було б тут, якщо вони б почали зараз дзвонити?» Погляд потонув у горизонті – ми побачили неймовірну панораму міста, річку Дніпро, прекрасну Лавру – як на долоні. «Як красиво!» – все промовляли наші хлопці. Це вам не у планшети грати! Красу неможливо передати ні словами, ні фотографіями – погляд зісковзував з одного пейзажу на інший, і затримувався на золотих величних куполах Успенського собору. Вітер гойдав дерева, а хмари пливли небом, змінюючи його картину кожної миті. Дніпро хвилювався, а ми були щасливі, немов птахи.

Спускаючись сходами з дзвіниці, моя дитина раптово видає: «Мамо, а кашель? Його немає! Він зник!»
І справді – ми спробували згадати, коли востаннє чули кашель, який переслідував дитину останні 2 тижні, і до якого я вже просто звикла, розчарувавшись у всіх традиційних методах лікування – після виходу з печер дитина жодного разу не кашлянула.
«Це все правда! Я вірю!» – радісно гукав він. І це справді було дивовижно.

Потім, за два дні після відвідування Лаври, ми знайшли інформацію про цікаві факти, що відбувалися там всупереч науці – вони пояснюють миттєве полегшення хвороби сина. Радянські вчені залишали в похоронних нішах лаврських печер колонії бактерій. Колонії скорочувалися в числі мінімум в два рази, а хвороботворні бактерії зовсім гинули.
Це, доречі, був один з фактів, чому багато атеїстів, які вивчали історію, після відвідування підземель Києво-Печерської Лаври, приймали православну віру.

Київо-Печерська Лавра – місце концентрації світлої енергії, дивовижної Божої сили – це відчувається у кожному куточку заповідника. Моя дитина питала про пряник, який ми купили в Лаврі перекусити: «Мамо, а цей пряник теж має світлу силу, бо він зроблений на території Лаври?» Я запевняла, що так, а тепер я і сама знаю, що це справді так. Завдяки святій Лаврі ми та наші діти доторкнулися до дива, пережили неймовірний досвід!
А Ви вірите у дива?

Автор: Олена Колеснікова

Підпишіться на розсилку новин та пропозицій від discover.net.ua і наших партнерів

Натискаючи кнопку, ви погоджуєтесь із Правилами та умовами.